Розділ VI

Війна очима односельчан

       За першим Віденським арбітражем від 2 листопада 1938 року „в ужгородському окрузі від Чехо-Словаччини до Угорщини перейшло 22 населені пункти”(4, с.297), в тому числі і Коритняни, хоча в селі проживала релятивна більшість українського населення – „72%” (22, с. 74). За матеріалами вченого і громадсько-політичного діяча Вікентія Шандора (родом з с. Баранинці), які він наводить у своїй книзі „Спомини” для Делімітаційної комісії в Будапешті були підготовлені статистичні таблиці по тих населених пунктах, які відійшли до Угорщини. Згідно цього документу від 23 листопада 1938 року в селі Коритняни проживало „815 громадян, з них 573 – українці, 1 – чех, 178 – угорці, 33 євреї, 28 – інші національності” (24, с.260).

         За переказами жительки с. Коритняни Несторенко ( Костьо ) Наталії, які вона одержала від своїх батьків, під час вступу угорських військ в наше село, мешканці  підняли на церкві синьо-жовтий прапор. Після окупації села коритнянські юнаки призивались на військову службу в угорську армію. Зокрема, Вайда Вікентій, Жменяк Михайло, Рущанський Степан, Данко Михайло, Костьо Федір, Лелекач Юрій, Марцин Петро, Ганич Павло, Вайда Микола, Кухта Іван. Непростою складається доля кожного із них. Наприклад Вайда В., Лелекач Ю., Марцин П., після полону під Сталінградом у 1942 році вступили у І – й  Чехо-Словацький армійський корпус Людовіка Свободи, з яким дійшли до Чехії, нагороджені багатьма медалями. У складі цього ж корпусу 1944-45 роках воював Лейко Вільям. Прізвище останнього ми знаходимо, на жаль, в Книзі „Пам’яті”, тому що він загинув „4 березня 1945 року” ( 11 с.564), похований на території Словаччини. Після звільнення з угорського табору добровольцем вступив до 7 –ї армії ІІ Українського фронту Лелекач Микола. Не повернулися з фронту Ганич П, Костьо Ф, Данко М, Вайда М. Таким чином, війна розвела односельчан по різні барикади. Кількість населення зменшилась з 841  чол. в 1940 р. до 817 чол. наприкінці 1944 р.  Село Коритняни було звільнено радянськими військами „27 жовтня 1944 року”(13, с.521).

       Пропонуємо вам спогади учасників та дітей війни, записані учнями та    педагогами Коритнянської ЗОШ І-ІІІ ступенів.                                          

                                        1.Розстріляна надія

... Зранку було чути приглушені вибухи снарядів. Гриміло десь від Ратівець – там проходила лінія фронту. Всі жителі Коритнян були евакуйовані. Принаймні, так здавалось біровові Вайді Михайлові, який мав завдання від угорської влади забезпечити переїзд населення у безпечні місця (у В. Лази, Р. Комарівці, Нижнє Солотвино).

Була нестерпна спека. У дворі Єлізавети на господарстві залишилася лише вона сама та її двадцятирічна донька Моріка, що лише восени вийшла заміж за Кухту Івана (зараз він теж десь воює). Сумно матері і тривожно – усі сусіди пороз’їжджалися, а вона залишилася берегти добро: воли, корови, свині.

Моріка поралася в городі. Квасоля полізла на тички, огірки розкинулися, вкрилися цвітом, помідори зав’язуються. Раптом над головою щось загуло. ,,Грім-не грім”, подумала молодиця. ,,Щось цікаве”. Стала за квасолею. Дуже їй хотілося глянути на ту машину, що літає. Коли здалося, що гуде над головою, Моріка відчула гострий біль у грудях: щось ніби затарахкотіло просвистіло, тай свист застряв у її серці. Все навколо в одну мить зачервоніло, город налився кров’ю, сонце з неба криваво всміхалося. Моріці здалося, що її коханий Іван іде до неї, вона простягла на зустріч руки, та обійняла лише землю...

Так і знайшла її стара мати: усміхаючи, обіймаючи лише землю; зустрілася з коханим і злилася з ним уже в іншому неземному світі (Іван не повернувся із фронту).

А тим часом у Єлізавети горіла кухня, двір, усе добро, яке хотіла берегти, згоріло минуле, вкрилося попелом майбутнє. Ще довго ходила селом стара, простоволоса мати, і, як та стара чайка, квилила ,,за донькою: ,,Ходи, доню, додому, бо я одинока”. Доня не верталася. Пішла мати за нею – одного ранку знайшли її біля могили неживою...

Спогади Штефко Єлізавети записала вчителька української мови та літератури Данко Д. В.

2. Бій на території між Коритнянами та Ратівцями

       Під час війни Закарпаття відносилося до Угорщини, тому німецькі солдати не чіпали населення нашого села, крім євреїв, яких забрали з сім’ями у табори. В Коритняни прийшло десь п’ятдесят німецьких солдат, у них була тут радіостанція. Сюди передавали різні справи про фронт. Німці жили у будинках євреїв. У селі переховувалися двоє російських солдат, які вночі таємно виходили на поля і пускали сигнальні ракети російським літакам. Вночі, в той час, як літаки бомбардували село, люди ховалися в підвалах, а деякі йшли на поля і ховалися у ямах. За допомогою сигнальних ракет російські льотчики визначали, в яких будинках живуть німецькі солдати і бомбардували їх.

У жовтні 1944 р. зайшли в наше село радянські солдати. Все населення з радістю вітало їх на головній дорозі. Німецькі воїни, зібралися у селі Ратівці, а радянські солдати у нашому селі. Розпочався бій між двома протилежними силами. Радянські солдати не могли вибити німців з Ратівців і чекали підмогу катюш. Коли підійшли катюші, населення евакуювали, бо залишатися було небезпечно. Моя сім’я переїхала у село Холмці, пробула там 10 днів, потім повернулися до рідного села, коли пройшов фронт.

Тоді, коли летіли літаки, а сім’я не встигала сховатися в підвалі, всі ховалися під ліжка, на яких були одіяла і подушки. Казали, якщо бомба впаде на ліжко, то в м’якому не вибухне.

Спогади Костьо Емми записала внучка Ігнат Кароліна.

                             3.  Біль 10-річного хлопчика

Дідусеві було 10 років, коли в 1944 р. радянські війська звільняли Закарпаття. „Сім тижнів тривала перестрілка між німцями, які знаходилися в селах від с. Ратівці до м. Чоп та радянськими військами, що просувалися з м. Мукачева. Нас, жителів с. Коритняни, евакуювали в с. Н. Солотвино. Повернувшись додому, ми застали жахливу картину: зруйновані хати, купи скла, обломки балок, дверей...

В землі залишались міни, гармати, інша зброя. Після війни довго ще знаходили люди смертоносні предмети. Були випадки, коли діти підривались і гинули. Загинув молодий хлопець Ондраш Йосип, був тяжко поранений Грешко Михайло. Ще й зараз земля викидає міни, гранати.

Кілька років тому на городі Марії Цигак виорали реактивний снаряд.”

       Спогади про війну записала внучка Іллар Андріанна від свого дідуся Анталовці Іллі Михайловича.